Великий Бичків

Історія

Є декілька легенд про походження назви селища. Одна з них така: Давно на цій території лютувала страшна хвороба «чума». Люди помирали щодня десятками і сотнями. Місцевий мешканець Бабинець, щоб врятувати свою численну сім'ю, запріг волів-биків у плуг і оборював свої маєтності великими биками у Великому, а бичками — в Малому Бичкові. Хвороба далі не поширювалася, а за поселенням збереглися назви «Великий і Малий Бичків». Інша легенда виводить походження назви від бочки, оскільки до 1944 року село мало офіційну назву Великий Бочков. Крім того у селищі виготовляли тару — бочки для солотвинських солекопалень.

Великий Бичків — найстаріший населений пункт Рахівщини. Першу згадку про нього в документальних джерелах знаходимо ще в кінці XIV століття. В грамотах Мараморощини XIV—XV ст.відзначено, що угорський король Людовік Великий у цьому році подарував синам воєводи Сааза Балку Драгову та Іоану-Бичків,Білу Церкву,Тересву і Буштино (11 серпня 1373року) Хоча ряд джерел вказують на те, що заселення Великого Бичкова почалося раніше, наприкінці XIII століття виникло поселення на правобережжі Тиси, потім в XIV—XV ст. Заселювалась ліва сторона Тиси, що зараз входить до складу Румунії.

Власниками Бичкова спочатку були волоські воєводи, але населення було русинсько-українським, нащадками великого слов'янського племені білих хорватів. Постійні війни, феодальні міжусобиці, набіги кочовиків, турецько-татарська агресія, селянські повстання протягом середньовіччя приводили до скорочення чисельності мешканців села, яке поповнювалося за рахунок біженців з Галичини,Волині,Поділля. В 1444 році двоє малобичківців Семен і Юрій одержали титули шляхтичів за героїзм, проявлений у боях з турками в нижній течії Дунаю. Інші двоє бичківців — Богдан і Михайло Тотули одержали землі в Бичкові,Лузі і Крочунові теж за хоробрість у битві з турками під Варною, а Михайло Іргальцій — під Белградом.

В кінці XV ст. Великий Бичків став центром Великобичківської казенної домінії, що займала значну територію у східній частині Мараморощини : від Ясіня до села Грушево включаючи населені пункти лівобережжя Тиси (територія сучасної Румунії). На початку XVIII століття Великий Бичків стає одним із центрів розвитку лісової і деревообробної промисловості, лісосплаву. В 1720 році на р. Шопурка побудовано лісопилку, яка стала найбільшою на Закарпатті. Тут виготовляли дошки для Белградських верфей і бочко-тару для солотвинських солекопалень. Права сторона річки Тиси була перетворена на річковий порт (Портош), де знаходились солені склади. Населення Великого Бичкова відбувало державну панщину, так звану «королівщину» і змушене було своєю тягловою силою перевозити сіль з Солотвини до портових складів. Щорічно бичківські державні кріпаки перевозили до 2000 штук великих соляних каменів. У порту сіль навантажували на баржі, плоти-бокори і при охороні солдат на чолі з офіцером її сплавлювали по Тисі в Угорщину. В 1732 році було сплавлено по Тисі в Белград 28600 дощок для будівництва австрійських кораблів. В кінці XVIII — першій половині XIX ст. На р. Шопурка діяв тартак по переробці деревини, виготовлялись дошки, столярні вироби, дранка, бочки, шпали для залізниць. В цей час Великий Бичків входив до складу 20 юридичних міст і містечок Закарпаття. Тут зосереджувались солене, гірничорудне, лісове казенні управління. В 1868 році у селищі було побудоване перше лісо-хімічне підприємство не лише Закарпаття, але і Угорщини-хімзавод «Клотільда», на якому переробляли букові дрова на оцет, деревне вугілля та іншу продукцію. Там трудилися сотні робітників. Решта місцевого люду була зайнята на лісорозробках, лісосплаві, в ремісництві. Однак, більшість займалася сільським господарством, скотарством, про що свідчить зображення бика і орача (плугатаря) на старовинному гербі селища. Печатка з цим гербом (у геральдичному картуші — селянин, що оре плугом, запряженим биком) відома з кінця XVIII ст.; впродовж XIX ст. символіка поселення не зазнала змін.

Тільки в 1806 році у Великому Бичкові було відкрито церковно-парафіяльну школу, де навчалось 86 дітей, а в 1889 році — у Малому Бичкові. До цього часу більшість населення селища була неписьменною.

У другій половині XIX ст. Великий Бичків був повітовим містечком — центром Тисодолинянського округу (повіту) Марамороського комітату (на початку XX ст. округове правління було переведено до Рахова).

Багато бичківців стало жертвами австро-угорських властей в Мараморош-Сігеті 1914 року. Багато були засуджені, а двох жителів: братів Михайла і Дмитра Підмалівських та Михайла Британюка повісили на шибениці. З розпадом Австро-Угорщини в 1918 році українське населення Бичкова написало Меморандум до уряду ЗУНР у Львові про бажання бичківців об'єднатися з Україною,250 бичківців вступили в ряди Гуцульської армії, 8 наших односельців брали участь в Хустському з'їзді 21 січня 1919 року, який прийняв історичне рішення про воз'єднання краю з Соборною Україною, а один із них — Василь Йосипчук був обраний секретарем з'їзду. З входженням Закарпаття до складу Чехословаччини (з 1919 по 1939 рік) Бичків стає одним з найбільших революцюйних і культурницьких центрів Закарпаття, за що чеські урядовці називали його «Малим Харковом» — за аналогією з тодішньою столицею Радянської України. Селищні комуністична, комсомольська, піонерська, жіноча організації були одні з наймасовіших в краї, її кервники: Іван Локота, Микола Сидоряк, Михайло Жупник-Чорногорський, Матвій Руснак та ряд інших входили до складу крайкому КПЧ і ЦК КПЧ. Іван Локота в 1929 році став сенатором, а Микола Сидоряк в 1924 і 1929 рр. Вибирався в палату депутатів парламенту. Робітничий рух зосереджувався навколо хімзаводу «Клотільда». Тут діяли профспілкова організація, робітничий комітет, рада довірників, ще в 1897році була створена соціал-демократична група. Бичківські робітники вміли відстоювати свої права і неодноразово добивалися успіху. Культурне життя селища концентрувалося навколо товариства «Просвіта», яке тут було засновано в 1920 році. Завдяки діяльності О.Кухтина, М.Водоноса, М.Марущака, І.Романченка, Ю.Кузьмика та багатьох інших в Бичкові створено хор, хату-читальню, оркестр, драмгурток, організацію «Пласт», гімнастичне товариство «Сокол», «Освітнянський союз», футбольний клуб «Довбуш», сільськогосподарські курси. В грудні 1933 року в Бичкові засновано театр «Нова сцена»- перший український професійний театр Закарпаття, який очолив вчитель місцевої горожанської школи Ю. А. Шерегій.

Освіту бичківські школярі здобували у горожанській школі, п'яти державних народних(початкових) школах, гімназії о. Василіян, які діяли в рідному селі у 20-х — 30-х рр. ХХст. Багато з них продовжили навчання у гімназіях, у торговельних школах, академіях, духовних і учительських семінаріях Закарпаття та Чехословаччини, вищих навчальних закладах Європи.

12 лютого 1938 року бичківці 2276 голосами «за» і п'ятьма «проти» підтримали Українське національне об'єднання. Саме з нашим селищем пов'язані останні години перебування президента Карпатської України Августина Волошина на рідній землі. Серед послів Сайму та Уряду Карпатської України були й великобичківці Михайло Марущак, Микола Мандзюк і Михайло Тулик. Багато бичківців захищало рідну землю від фашистської агресії на Красному полі біля Хуста.16 березня 1939 року на мості в Румунію терористами з «Собот Чопот» був убитий Павло Волощук — вчитель, районний комендант ОНО «Карпатська Січ», спортзал горожанської школи перетворено на катівню, околиці і урочища селища стали місцями розстрілу українських патріотів. В Бабиному Яру фашистами розстріляно члена ОУН Василя Кузьмика з Великого Бичкова.

Після визволення селища Червоною Армією у жовтні 1944 року 297 жителів вступило добровольцями до лав Червоної Армії, а 92 — до Чехословацького корпусу Л.Свободи. 73 не повернулись до рідних домівок. За часів радянської влади Великий Бичків робітниче селище, тут діяло декілька великих промислових підприємств, колгосп, розвивалась освіта, культура, фізкультура і спорт, покращувався добробут місцевих мешканців. В 1957—1958 роках відкрито басейн, парк ім. І. Я. Франка, історико-краєзнавчий музей, 1964 році — пам'ятник Т. Г. Шевченку. 1947 роком починається діяльність найкращого самодіяльного ансамблю Рахівщини «Лісоруб» (керівник В. В. Пекарюк), пізніше були створені ансамблі «Ялинка», «Візерунок», «Сестрички», «Струмок», ВІА «Октава», «Тиса» та інші.

IPs